ЗРА́НКУ, присл.
1. У ранковий час; вранці. [Домаха:] Який славний вітрець зранку подихав, а тепер зовсім затих (Кроп., II, 1958, 160); Невеличкий, старий пароплав, на який Леся сіла в Києві зранку, прибув до Канева надвечір (М. Ол., Леся, 1960, 189).
2. З ранкового часу, з самого ранку. Як побачив [писар] добру страву та ще з свіжою рибою, так і прийнявсь молотити, неначе ще нічого зранку і не їв (Кв.-Осн., II, 1956, 167); — Петре Петровичу,— сказав він учителю,— ось місця собі зранку не знаходжу (Ю. Янов., II, 1954, 114).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 699.