ЗРЕ́ШТОЮ, присл.
1. Після всього; нарешті. Він би зрештою погодився з Іваном, коли б Іван умів хоч удавати, що вважає панотця господарем (Март., Тв., 1954, 227); Зрештою Андрій не витерпів: підбіг до дітей, вихопив у одного гарбузячу дудку й почав їх тіпати нею по плечах (Вас., II, 1959, 241); Спробував був загомоніти до своєї незвичайної пасажирки, але Світлана не виявила ніякої охоти вести розмову, і боєць, зітхнувши, зрештою дав їй спокій (Гончар, II, 1959, 97).
2. із спол. а. Уживається у знач. протиставного спол., що відповідає словам втім, проте. Казала п. Ольга, що їде до Відня в серпні чи в вересні, а зрештою напише комусь про те сама (Л. Укр., V, 1956, 358); — А на душі як? Все в порядку? — Цілком! — так же пильно дивлячись в очі Тесленкові, відповів Артем.— А зрештою… один раз мати родила!.. — Е, ні, це не те! — перебив його Тесленко. — Ти про смерть не думай, ти про життя думай (Головко, II, 1957, 539).
3. у знач. вставн. сл. Указує на те, що підсумовує, завершує, закінчує що-небудь, висловлене раніше, або вживається при останньому слові якогось переліку. Не добре було б, коли б 3-й т. був меншим од попередніх двох, я цього боюся і пхаю в нього цілих шість новел. Зрештою, Вам видніше буде (Коцюб., III, 1956, 226); Сліпо, не думаючи, я підкорився Антоші. Я робив усе, що він мені наказував. Зрештою, не лишилося вибору (Мик., II, 1957, 67); Може, тільки оце зараз він, безтурботний Маковей, одразу і до кінця збагнув, яке значення мала для нього ота тонка нитка червоного кабеля! Вона єднала його з командними пунктами, з сусідами і з тилами, єднала, зрештою, з самою Батьківщиною (Гончар, III, 1959, 364).
4. у знач. вставн. сл. Уживається на означення крайнього ступеня незадоволення. [Голос скрипаля:] Та що це за неподобство, зрештою! Ні працювати, ні відпочити!.. Гуркіт, безладдя, гвалт! (Коч., II, 1956, 525).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 701.