ЗРИ́ТИЙ, а, е. Дієпр. пас. мин. ч. до зри́ти. Кін займає місце глухе, заросле високою чорнобиллю, зрите ровами (Мирний, V, 1955, 108); Мінами зрита лежить дорога (Забашта, Вибр., 1958, 25); Затягся [Оверко] сердито цигаркою й сердито у воду очима, де, видко, одбилися його ноги босі, рука цигарку держала, а обличчя негарне, віспою зрите… (Головко, І, 1957, 220).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 704.