ЗРУ́БУВАТИ, ую, уєш, недок., ЗРУБА́ТИ, а́ю, а́єш, док., перех.
1. Рубаючи, відокремлювати що-небудь від основи. Ледачіші дівчата тільки вершки зрубували, Оксана ж ні в чому не любила неправди й сапувала як слід, чисто (Л. Янов., І, 1959, 40); Криком дуба не зрубаєш! (Укр.. присл.., 1955, 222); Він, патраючи щойно зарізаного білого гусака, сікачем зрубав з тушки ліве крило (Ільч., Козацьк. роду.., 1958, 270); // Рубаючи, знищувати; вирубувати. Ми зрубуємо кущі, палимо їх (Коцюб., І, 1955, 203); — Оті ліси маєш зрубати, землю перекопати, засіяти пшеницею (Калин, Закарп. казки, 1955, 51).
2. Видаляти з поверхні що-небудь, ударяючи чимось гострим. На колодязях спалахували при місяці льодяні зализні. Вони були міцні і тверді, мов криця і коли господар зрубував їх, то з-під сокири при кожному ударі порскали іскри (Тют., Вир, 1964, 461).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 717.