ЗУЖИ́ТИЙ, а, е, розм.
1. Дієпр. пас. мин. ч. до зужи́ти. Що дівчина нерадо віддає свою руку вдівцеві, се річ зовсім природна: сили вдівця вже зужиті, надломлені, чуття застигло (Фр., XVI, 1955, 58).
2. у знач. прикм. Використаний повністю, до кінця; який довго був у вжитку; старий. Згадав [Картічеллі] перестороги своєї компанії, що пароплав надто зужитий і не годиться в далеку подорож (Ірчан, II, 1958, 324); Лука мав дощаний рундук, завішаний старим іржавим залізом, покаліченими примусами, вилками, кухликами та замками. Він скуповував цей зужитий хатній непотріб, лагодив його, мастив гасом і продавав з прибутком (Мик., II, 1957, 320); // Який утратив виразність внаслідок частого повторення; банальний, утертий (про слово, вираз, художній засіб і т. ін.). Зужитий епітет.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 729.