ЗУРО́ЧИТИ, чу, чиш, док., перех., етн. За марновірними уявленнями — особливим магічним поглядом накли́кати нещастя, хворобу на когось, завдати шкоди кому-, чому-небудь. Буває так, що тільки гляне [хто-небудь] і вже зурочить — зараз нападе на людину пропасниця (Григ., Вибр., 1959, 62); — А що се,— кажуть,— небого, на музики не йдеш? Дядина не пускає, щоб хто не зурочив, чи що? (Барв., Опов.., 1902, 74); — Ви, товаришу директор, не посилайте мого Петю ні на які збори.— Боїтесь, шоб не зурочили? — пожартував я (Збан., Малин. дзвін, 1958, 44).
Щоб (аби́, коли́ б) не зуро́чити! — уживається, коли хтось схвально говорить про кого-, що-небудь, щоб цим вихвалянням не завдати тому шкоди. А правду сказати — аби дитину не зурочити! — гарна дівчина буде, та наймолодша донька Савчихи (Мак., Вибр., 1954, 111).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 732.