ЗІНИ́ЦЯ, і, ж.
1. Отвір у райдужній оболонці ока, крізь який у нього проникає світлове проміння. Крізь прозору рогівку видно райдужну оболонку, від якої залежить колір очей, і розміщену в її центрі зіницю (Наука.., 3, 1959, 27); Вони [очі] були смутні-смутні і дивились на мене так пильно, аж почорніли від розширених зіниць (Л. Укр., III, 1952, 683); * Образно. Порожні зіниці вікон мертво дивилися на мічмана (Кучер, Чорноморці, 1956, 155); // розм. Райдужна оболонка ока. Ворожила мені індіанка Там, де в скелю гримлять ручаї. І дивилися тьмяно і п’янко Сизо-білі зіниці її (Мал., Запов. джерело, 1959, 195); Його чорне обличчя геть списане дрібними зморшками, серед них весело блищать у синюватих білках золотисті зіниці (Горький, Опов., перекл. Хуторяна, 1948, 297).
◊ Берегти́ як зіни́цю о́ка див. берегти́.
2. розм., рідко. Те саме, що о́ко. Сьогодні така ти вродлива, в зіницях твоїх цілий світ (Сос., II, 1958, 157); Вогники образи і гніву заіскрились у її зіницях (Донч., VI, 1957, 90).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 574.