ЗІТХНУ́ТИ, ну́, не́ш, док.
1. Однокр. до зітха́ти 1. Дух забило Оксані в грудях, очі засяяли, насилу зітхнула: важко, гаряче (Вас., Вибр., 1954, 183); Згадавши, чого він тут [у лісі], Гнат важко зітхнув (Коцюб., І, 1955, 36); Мати нічого не відповіла, тільки глибоко зітхнула (Кир., Вибр., 1960, 330); * Образно. Зітхнуть поля всі подихом одним. Гілля на липах оживе дебеле (Рильський, III, 1961, 184).
Ві́льно (поле́гшено, щасли́во і т. ін.) зітхну́ти — відчути полегшення, звільнившись від турбот, тривоги і т. ін. Дайте-бо, дайте зітхнути Вільно, щасливо — хоть раз, Серцем від мук оддихнути, Збутись щоденних образ! (Граб., І, 1959, 53); Полегшено зітхнули галичанські села, коли в незабутньому 1920 році, мов буремний вихор, залетіла в сонячному блиску шабель, в маєві червоних прапорів звитяжна кіннота Будьонного, женучи панську шляхту на Варшаву (Цюпа, Назустріч.., 1958, 7).
2. розм., рідко. Те саме, що перепочи́ти.— Як Харків? Як мої знайомі? Трамвай, як завжди? Вічна путь. А я працюю у шахткомі і навіть ніколи зітхнуть… (Сос., І, 1957, 338); Дати зітхнути коневі.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 580.