З-ПІД, рідше ІЗ-ПІ́Д, прийм., з род. в. Сполучення з прийм. з-під (із-пі́д) виражають:
Просторові відношення
1. Уживається при вказуванні на дію або рух з місця, чим-небудь прикритого зверху. Тече вода з-під явора Яром на долину (Шевч., II, 1953, 363); З-під шолома спливало довге і густе, сивіюче вже волосся на його плечі (Фр., VI, 1951, 58); Бараболя.. витягає з-під тапчана батіг та полотняну торбу (Стельмах, II, 1962, 61); Із-під дірявої ряднини Обличчя жовте вигляда (Рильський, І, 1960, 199); // Уживається при вказуванні на дію або рух з місця, що знаходиться безпосередньо біля якого-небудь предмета. Та й пішов собі [старий] з-під хати В садок походити (Шевч., II, 1963, 336); — Чи не привалить тут нас? — глянув котрийсь на стелю. — Не проб’є! — бадьоро відповіли йому з-під стіни. — Не повинно пробити! (Гончар, III, 1959, 156).
2. Уживається при вказуванні на місце (перев. місцевість), звідки хто-небудь родом, прибув або щось привезено і т. ін. Раз, а інколи й двічі на рік прибувала до нас десь з-під Миргорода наша тітка (Вас., II, 1959, 459); Він здалека, він з-під Джанкою (Мур., Весілля.., 1949, 8).
Об’єктні відношення
3. Уживається при вказуванні на предмет (посуд, тару і т. ін.), який раніше був вмістилищем чого-небудь. Біля молочної крамниці дзвеніли бідони з-під молока (Томч., Готель.., 1960, 5); У трофейних бочках з-під пального грілася вода (Гончар, III, 1959, 127).
4. Уживається при вказуванні на об’єкт, стан, положення і т. ін., від якого хто-, що-небудь звільняється. Він пообіцяв Парасці, що вона його буде, що він її визволить з-під кріпацтва, коли так не віддадуть, він украде її і таємно повінчається (Мирний, IV, 1955, 36); Іван Вазов заслужив таку любов до себе тим, що він був полум’яним патріотом своєї батьківщини,— що він увесь час боровся за визволення свого народу з-під турецького гніту (Тич., III, 1957, 403); Найдужче страхало Сильвестра: з-під батькової волі син вибився! (Горд., II, 1959, 186); Звільнити з-під варти.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 695.