КАЗУЇ́СТИКА, и, ж.
1. Застосування загальних статей закону до різних юридичних випадків.
2. У середньовічній схоластиці й богослів’ї — застосування до окремих випадків загальних догматичних положень. І вчені, і проповідники, і навіть учні академій та університетів охоче дискутували, щоб вправлятися у вищій техніці промовницького мистецтва та тонкощів логіки й казуїстики (Тулуб, Людолови, І, 1957, 152).
3. перен. Вправність, спритність у суперечках, обстоюванні сумнівних або фальшивих положень і т. ін. — Ви тільки й зугарні, що резонерство та казуїстику розводити! (Крим., Вибр., 1965, 320).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 72.