КА́РА, и, ж.
1. Суворе покарання, відплата за що-небудь. Еней з Сивиллою гляділи, Якії муки тут терпіли, Якая кара всім була (Котл., І, 1952, 134); Всякого ж іншого, хто б ослухався маминого наказу, не минала нудлива докора, а часом і сувора кара (Мирний, IV, 1955, 336); * У порівн. Карою народною вривалися загорілі степовики на білі буржуйські вілли (Гончар, Таврія.., 1957, 373); // Катування. Мати скочила від плуга, стала між уланом і сином, готова за хлопця прийняти кару (Д. Бедзик, Студ. Води, 1959, 18); // Страта. На другий день рано вони [батько з сином] їдуть на місце кари (Коцюб., III, 1956, 416).
Ка́ра на го́рло, заст.— страта.
◊ [Чи́ста] ка́ра бо́жа (госпо́дня) — уживається для вираження сильного незадоволення ким-, чим-небудь; горе, нещастя, напасть. — Се кара божа, ті діти! — вибухнула Маріора, збираючи розкидану по сінях посуду (Коцюб., І, 1955, 186); — Бачу, що справді ліпше вже тобі все розказати, а то ж се чиста кара божа! (Л.Укр., III, 1952, 659).
2. діал. Штраф. По трьох днях прийшов Гершкові наказ заплатити 2 корони кари за непослух (Мак., Вибр., 1956, 358).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 99.