КАРАБІНЕ́Р, а, ч.
1. заст. Озброєний карабіном вояк, що належав до особливої військової частини добірних стрільців в арміях країн Західної Європи та Росії до середини XIX ст. Бузькі й чорноморські козаки, підтримані карабінерами, розгромили турків і захопили табір (Добр., Очак. розмир, 1965, 383).
2. Жандарм в Італії. Та не змогла [мати] від куль карабінерів Порятувати первістка свого (Бажан, Італ. зустрічі, 1961, 4).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 99.