КЛИНО́К, нка́, ч.
1. Зменш. до клин. На певних ділянках вагони потрібно гальмувати. В багатьох місцях ще й досі це робиться вручну: під колеса підкладають важкі сталеві клинки (Веч. Київ, 12.V 1961, 1); [Єлисей:] Якщо доорали того перелога, що над яром, то нехай починають клинка від шляху (Кроп., III, 1959, 299); Мати плаче та кляне,— клинок жита засіяла, і той витовкли (Горд., Заробітчани, 1949, 14); Ліхтар здалеку освітлював його лице, його русяву борідку, гостру, клинком (Коцюб., II, 1955, 428).
2. Те саме, що ле́зо. Брязне клинок об залізо кайданів, Піде луна по твердинях тиранів (Л. Укр., І, 1951, 126); Хтось стрельнув із пістоля, але клинок шаблі в ту ж хвилину опустився йому на голову (Панч, Гомон. Україна, 1954, 198); // Про шаблю, кинджал і т. ін.
3. діал. Забитий у стіну кілочок для вішання чого-небудь. Канчук (висить) на клинку (Сл. Гр.); Узяв з клинка ключ і пішов (Фр., І, 1955, 272).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 183.