КЛОПІТНИ́Й, а, е.
1. Те саме, що клопітли́вий. Іван клопітний чоловік (Сл. Гр.); Деякі гості опинилися формально в клопітнім стані супроти цього проекту (Фр., VI, 1951, 213): Кожного разу, коли він повертався після клопітного дня додому, коли надходила ніч, самотність гнітила його (Цюпа, Вічний вогонь. 1960, 80); // Який тривожить, хвилює. Кілька ночей йому губився сон від клопітних думок (Ле, Мої листи, 1945, 160); // Спричинений турботою. Над його довгим тонким носом залягли клопітні зморшки (Добр., Ол. солдатики, 1961, 114).
2. Який вимагає багато уваги, часу, зусиль, терпіння.— Клопітна тільки служба. Інколи і на місці не посидиш, ганяють тебе, як солоного зайця (Мирний, III, 1954, 271); [Суслаєв:] Любов… любов… Я не думав, що це така клопітна річ. То в театр, то за місто, то на човні кататись. А коли ж працювати? (Коч., II, 1956, 226).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 188.