КЛЮ́ЧИК, а, ч. Зменш.-пестл. до ключ11 — 3. — А це на тобі золотого ключика од палати (Н.-Лев., III, 1956, 301); Крайнєв з невеликим ключиком у руках працював біля літака (Собко, Зор. крила, 1950, 128); Гостру розмову запили чаркою, запили і другою, і знову ж треба обережно підбирати ключика до чужої душі, щоб тихцем відчинити її (Стельмах, І, 1962, 299).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 193.