КМІТИ́ТИ, кмічу́, кміти́ш, рідко КМЕТИ́ТИ, кмечу́, кмети́ш і КМІТУВА́ТИ, рідко КМЕТУВА́ТИ, у́ю, у́єш, недок.
1. Те саме, що міркува́ти; розмірковувати. Сіла вона та й кмітить; вона сподівалась, чи не над’їде хто та підвезе її до другого села (Н.-Лев., III, 1956, 210); Все на один лад кметуючи, дійшли вони до Волоської (Свидн., Люборацькі, 1955, 26); — Як би вислизнути з-під ласкавої опіки [отамана]? — кмітували [друзі] (Кач., II, 1958, 372); // Розуміти, тямити. Уже дитина кметить (Сл. Гр.).
2. за ким — чим, діал. Спостерігати, стежити. Радюк не зводив очей з Ольги й кмітив за нею (Н.-Лев., І, 1956, 548).
3. діал. Зауважувати, помічати. З тим я й поїхав, а вже кмітую у що мій Савка аж горить з нетерплячки (Фр., II, 1950, 42).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 195.