КМІТЛИ́ВИЙ, а, е.
1. Здатний добре й швидко міркувати, розмірковувати; тямущий. Новиков став найціннішим розвідником, хоробрим, завзятим, кмітливим (Коп., Лейтенанти, 1947, 43); Сіроока циганка була розумна й кмітлива (Жур., Звич. турботи, 1960, 195); Кмітливої голови й руки слухають (Донч., Шахта.., 1949, 47); // Який виражає тямущість. Кмітливий погляд; //Розумний. Той чоловік, сповнений простоти, розв’язував надто складні питання, давав напредиво кмітливі поради (Досв., Вибр., 1959, 327).
2. рідко. Те саме, що спостере́жливий. В кмітливої Мокрієвської були надто гострі очки й вже примітили ті латки (Н.-Лев., IV, 1956, 321); Життя йде своїм порядком, але Дарчине кмітливе око помічає, що не все гаразд у цьому порядку (Вільде, Повнол. діти, 1960, 185).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 196.