КОГО́РТА, и, ж.
1. У стародавньому Римі — загін війська, що становив десяту частину легіону. На підмогу вігілам [військовій сторожі] прибігають вояки міської когорти і сяк-так утихомирюють люд, загрожуючи зброєю (Л. Укр., II, 1951, 530).
2. перен., уроч. Згуртована спільними ідеями, цілями, прагненнями група людей. — Свирид Гордійович належить до тієї когорти мужніх, які на власних плечах наше село в колективізацію вносили (Руд., Остання шабля, 1959, 209); У Міжнародному Товаристві Робітників Я. Маркс і Ф. Енгельс виростили славну когорту пролетарських революціонерів (Ком. Укр., 9, 1964, 14).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 207.