КОЗАЧИ́НА, и,
1. ч., розм. Те саме, що коза́к 1-5. — Ти хто такий? — питав Богун козачину, що, видимо, супроводжував бранців (Кач., Вибр., 1953, 79); На попоні козачину з битви винесли бійці… (Рудь, Дон. зорі, 1958, 102); І очима вже пас Козачина не раз Журавлині ключі молоденький (Манж., Тв., 1955, 80); — А він же з себе і красень! Що за козачина — лицар, справжній лицар (Мирний, V, 1955, 102).
2. ж., заст. Те саме, що козаки́н. Мати хотіла одягти його в козачину, в нові крамні штанці (Н.-Лев., І, 1956, 175).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 210.