КОМАНДИ́Р, а, ч.
1. Керівник військової частини, підрозділу, з’єднання, загону, судна, ескадрильї тощо. Повідав нам таки наш секретар… що коли став [Іван Андрійович] на секретарстві, то ніхто й не знає; через це з його один командир (служив він у гусарах) завжди сміявся (Мирний, І, 1954, 47); Перед командиром загону молодий хлопець, щойно повернувся з розвідки (Головко, І, 1957, 363).
2. розм., жарт. Про того, хто любить наказувати, розпоряджатися. — Хоч не вінчана, та не буде вашою, бо тут я командир, а де командує пан Занудов, там справа йде, як горить (Н.-Лев., III, 1956, 347).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 239.