КОРЕНИ́ЩЕ, а, с. Збільш. до ко́рінь 1, 2. Багнистою вулицею йшов мужик, немов дубове коренище котилось по дорозі (Коцюб:, І, 1955, 309); Я.. сів на погорблене коренище верби, .. а школярка обома ручатами вчепилась у чобіт, стягла його і вилила брудну юшку (Стельмах, Щедрий вечір, 1967, 162); * У порівн. Дядько ішов сам: глухо покашлюючи, .. з залізними вилами в руках, з кудлатою головою, як коренище (Вас., II, 1959, 126).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 288.