КОСТОМА́ХА, и, ж., розм., зневажл.
1. Те саме, що кі́стка 1. Всю ніч ока не стулив, Костомахи надавив (Фр., X, 1954, 122); Хай-но покаже смерть носа, то я її люшнею по старих костомахах (Козл., Сонце.., 1957, 52); // Велика кістка. Вовк покинув костомаху (Стельмах, Живі огні, 1954, 45).
2. перен. Про смерть. А як прийде, браття, костомаха, Та як прийде, браття, з косою, То я крикну: «Чи здорова, свахо!? Нумо, свахо, разом ізі мною!» (Пісні та романси.., II, 1956, 155); Ти ж ще нічого й не зробив у Ковалівці.. От збудуй їм станцію, ферми світлі та механізовані, постав людям нові хати, лікарню, школу, дай їм грошей добрих за їхню працю. А як будуть після цього казати про тебе добре слово, тоді вже й клич до себе костомаху та й починай з нею грати в підкидного (Кучер, Трудна любов, 1960, 384).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 308.