КО́ШІ́ЛЬ, ко́шеля́, ч.
1. Те саме, що ко́шик 1. Вкладається [дядько Лев] проти вогню на траві, поклавши кошеля під голову (Л. Укр., III, 1952, 210); Він вихапував рибу руками без ніяких приладів, а як наловив повний кошіль, то виліз з води (Стеф., II, 1953, 17).
◊ Ко́шелі носи́ти за ким — залицятися до когось.
2. Виплетена з лози або соломи велика кругла посудина для зберігання зерна; солом’яник (у 3 знач.). Вибирали [пшеницю] з кошелів у мішки і десь по подвір’ю ховали просто в сніг (Головко, II, 1957, 330).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 316.