КРЕКТА́ТИ, крекчу́, кре́кчеш, недок.
1. Видавати уривчасті горлові звуки під час фізичного напруження, з болю тощо. Грицько.. ходить, мов сплутаний; усе крекче, мов що преважке підіймає (Барв., Опов.., 1902, 137); Батько крекче та перекидається з боку на бік на призьбі (Коцюб., І, 1955, 247); Не плаче воно [дитя]; здається, взялося за якусь надсильну роботу й аж крекче напрузі (Стельмах, II, 1962, 409); // Видавати звук, схожий на відкритий е, виражаючи при цьому певні емоції. Йосипенко тілько кректав та все знай носив грошики (Мирний, IV, 1955,209); Пан писар.. голосно крекче на знак, що хоче.. читати (Фр., II, 1950, 233); Поліцай мовчки бере пляшку.., нюхає й задоволене крекче (Ю. Янов., IV, 1959, 241).
2. Уривчасто кричати (про качок, жаб і т. ін.). В ставку голосно кректали жаби (Коцюб., І, 1955, 49); Кректало [в очереті] кілька черників та безугавно.. хрипіли лиски (Досв., Вибр., 1959, 411).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 333.