КУБЕ́ЛЬЦЕ, я, с. Зменш.-пестл. до кубло́ 1, 2. Одарка.. намостила кубельце на полу, куди баба й положила дитину (Мирний, І, 1954, 53); Гюлле правила за господарку не лише свого кубельця, але й допомагала невістці (Досв., Гюлле, 1961, 98); * У порівн. Як ластівчине кубельце, притулилася сакля Нур’ялі до скелі над морем (Тулуб, Людолови, І, 1957, 285).
◊ Ви́ти (звива́ти, зви́ти) кубе́льце — те саме, що Ви́ти (звива́ти, зви́ти) кубло́ (див. кубло́). Не бажав я звить кубельця. Де б у затишку цвіли Мир та рай (Граб., І, 1959, 170); У хлопця.. турбот вистачає: незабаром весілля, своє кубельце треба звивати (Мур., Бук. повість, 1959, 260).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 381.