КУВА́ННЯ1, я, с. Дія за знач. кува́ти1. Не чув [Андрій] того кування заліза в залізо, пекельної кузні, що все перекувати хотіла в ніщо (Коцюб., II, 1955, 91); Прикинув [Іванко] оком — добре залізо, у куванні тягуче (Хижняк, Д. Галицький, 1958, 198); Кування деталей. Кування коней.
КУВА́ННЯ2, я, с. Дія за знач. кува́ти2 та звуки, утворювані цією дією. Може, чую сьогодні востаннє у тополях кування зозулі (Гонч., Вибр., 1959, 24).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 382.