КУ́ЛЬКА, и, ж.; мн. ку́льки́, ку́льо́к.
1. Зменш. до ку́ля1 2; маленька куля. Більша частина товариства сиділа мовчки з похиленими головами або, крутячи кульки з хліба, трохи нетерпеливо поглядала на промовця (Фр., VI, 1951, 212); Розплющив [Матюха] очі заспані — над головою кульки блискучі ліжка, від стіни килим і черевичок голубий із жовтим, гарусний,— Лізина робота (Головко, II, 1957, 42); * У порівн. Біжить Айше, як золота кулька, й червоні кіски женуться за нею, немов проміння (Коцюб., II, 1955, 159).
2. Зменш. до ку́ля1 3. Ой свиснула кулька, Не злилася, А газдиня кров’ю Залилася (Фр., XIII, 1954, 387); Прокіпчук зупинився серед загону і свої.. очі здержав [затримав] на непомітній могилці із низьким хрестиком.— Спиш, братчику, а ми по тобі сіємо жита.. Бацнула кулька в голову — і впав (Ірчан, II, 1958, 83).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 393.