КУЛЬМІНА́ЦІЯ, ї, ж.
1. астр. Проходження світила через небесний меридіан.
2. перен. Найвище напруження, піднесення у розвитку чого-небудь. Може, інстинктивно відчуваючи історичну перспективу, поет опреділяє [визначає] момент кульмінації в розвитку національної революції (Еллан, II, 1958, 93); Коли мелодія досягла найвищого свого зльоту, кульмінації, здалося, ніби мене хтось схопив за руку і сказав: «Ходім!» (Збан., Малин, дзвін, 1958, 274).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 393.