КУНЯ́ТИ, я́ю, я́єш, недок., розм. Те саме, що дріма́ти. — Певно, що Одарка не гаптує: або спить або так куняє (Вовчок, І, 1955, 46); Шкода, що часом я на лекціях куняв (Рильський, Поеми, 1957, 251); * Образно. Місто заснуло; скелі стояли над водою, неначе тяжку думу думали; куняв ліс на горі, сумували зелені верби (Н.-Лев., І, 1956, 53); На кручі куняли гармати з позатиканими горлянками (Головко, І, 1957, 78).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 400.