КУ́РИВО, а, с.
1. Те, що курять; курильний тютюн. — Це смачний крам, а ченцям не можна вживать курива,— сказав отець Тарасій (Н.-Лев., III, 1956, 372); Ілько сів на ступі близько біля Зіньчиної терниці, витяг з кишені куриво й почав цигарку крутити (Головко, II, 1957, 27); // Те саме, що курі́ння 1. Лист пожмакано, але нічого — на куриво годиться (Смолич, Мир.., 1958, 159).
2. Те, чим обкурюють, курять (див. кури́ти1 2); речовина, що дає при горінні ароматичний дим. [Сінон:] Дружинонька твоя золотокудра либонь тепер багаття розпалила і пахощів насипала солодких, димок від курива, мов легка мрія, над сніжно-білим чолом ніжно в’ється (Л. Укр., II, 1951, 314); Пахне м’ятою і якимсь приємним куривом, привезеним патріархом зі сходу (Тулуб, Людолови, II, 1957, 387); // Дим від обкурювання. Обкурював ладаном хату й кошари.., червона од метушні Палагна серед курива того ознаймляла нарешті, що готові усі дванадцять страв (Коцюб., II, 1955, 335).
3. Те, що куриться: випари, мла, туман, дим. По їй [долині] тую там, то там віхтями здіймалося куриво туману (Мирний, І, 1954, 164); Па березі отава Лила солодке куриво міцне (Рильський, II, 1960, 77); * Образно. [Печариця:] Звісно, молода баришня.., недавно з тії [тієї] школи… ще куриво науки не вивітрилось… (Мирний, V, 1955, 163); * У порівн. Через гребінь скель.. перекидалась хвиля і котилась з гори по каменюках, а до неба підіймалась хмара пари, як куриво од великого пожарища (Стор., І, 1957, 240).
4. рідко. Димне багаття. Кругом стола йшов угору дим, неначе хто на столі розіклав курево од комарів та мошки (Н.-Лев., II, 1956, 64).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 407.