КУСОНУ́ТИ, ну́, не́ш, док., перех. і неперех., розм. Підсил. до кусну́ти. Артем мовчав. Він.. кусонув хліба наскільки рота хватило (Головко, II, 1957, 250); * Образно.— Іваненко, що з тобою? — В плече кусонула [куля],— обізвався червоноармієць, що, люто відстрілюючись, лежав у борозенці (Стельмах, II, 1962, 201); «Мабуть, нічого особливого»,— подумав він, і щось боляче, тупо кусонуло його за серце (Тют., Вир, 1964, 482).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 416.