КІЗЯ́К, рідко КИЗЯ́К, у́, ч.
1. Кал, послід тварин. Як умер старий [пан], та пішли шукати, аж там замість грошей одному кутку цегла, у другому — череп’я, а в третьому — кінські кізяки (Мирний, IV, 1955, 26); Неподалеку мусив бути ведмежий кізяк, а може, й сам ведмідь (Гжицький, Чорне озеро, 1961, 65).
2. перев. мн. Висушені у вигляді цеглинок тваринні випорожнення з домішкою соломи, що використовуються в степових районах України як паливо, а іноді й у будівництві.— Учора мій Омелько в мене кізяки різав, а завтра, може, сидітиме рядом зі мною, за одним столом… (Мирний, II, 1954, 263); Нехай Маруся прийде, то й витопить.. кізяком (Григ., Вибр., 1959, 29); Ввійшла Кумиш з чувалом кизяків, розгребла попіл у вогнищі і хотіла вже опустити за собою запону (Тулуб, В степу.., 1964, 16).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 159.