ЛЕ́БІДЬ, бедя, ч.
1. Великий перелітний дикий водоплавний птах з довгою, красиво вигнутою шиєю і білим (рідше чорним) пір’ям. То не хмару снігів Буйний вітер навів,— Піднімаються лебеді білії (Бор., Тв., 1957, 123); Чи тільки в казці лебідь умирає Не з криком навісним, а з любим співом?.. (Л. Укр., І, 1951, 192); Озеро рівне, і чорний лебідь нечутна лине вздовж берега (Смолич, II, 1958, 11); * У порівн. Майнули перед нею коні, баскі, високі, прудкі, з крутими шиями, як у лебедів (Н.-Лев., І, 1956, 149); По Славуті пароплави Лебедями попливли (Стельмах, Жито.., 1954, 150); // Скульптурне зображення цього птаха. Еллади карта, Коцюбинський, на етажерці лебідь: оце і вся моя кімната,— заходьте коли-небудь! (Тич., І, 1957, 164).
2. ч., рідше ж., розм., перен., нар.-поет. Пестливе звертання до чоловіка або жінки. [Настя:] Боже мій! летять мої соколи, пливуть мої лебеді! (Н.-Лев., II, 1956, 464); [Тихон:] Не журись, .. моя лебідь: я своєму золотогривому коневі в одно ухо влізу, а в друге вилізу та й стану таким молодцем, що ні в казці сказать, ні пером описать (Вас., III, 1960, 150).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 458.