ЛЕ́ПЕТ, у, ч.
1. Те саме, що лепета́ння. Харитя своїм дитячим лепетом прохала у бога здоров’я слабій матусі (Коцюб., І, 1955, 15); Вони, дивлячись на кумедні порухи маленьких рученят, на незрозумілий лепет і усмішки маленької, і собі усміхалися (Коцюба, Нові береги, 1959, 159).
2. чого і без додатка, перен. Тихий невиразний шум. Вітер затих, тільки з лепетом в річці Хвиля за хвилею йде (Дн. Чайка, Тв., 1960, 255); Вже холод осені я в теплім вітрі чую, і в листя лепеті, і в сонячнім вогні (Сос., Щастя.., 1962, 188).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 477.