ЛИШЕ́НЬ1, част.
1. спонук. Уживається при дієсловах звичайно наказ. сп. [Пріська:] Подай, лишень, дочко, свитку, я трохи полежу (Вас., III, 1960, 77); — Слухай, лишень, що я тобі скажу… Чи не пішов би ти, гей, до мене гарбичем? (Гончар, Таврія, 1952, 160); // підсил., спонук. Уживається при дієсловах звичайно наказ. сп. та словах ну (ану), бо. — Ану, лишень, виходь до гурту. Хіба ж у горі ховатися треба в куток? (Головко, II, 1957, 382); — Так ну, лишень, понюхаймо кабаки (Кв.-Осн., II, 1956, 112).
2. обмежувальна. Уживається для виділення, обмеження чого-небудь у знач. тільки. Хата Оском’юка складалася лишень з одної кімнати й сіней (Март., Тв., 1954, 275); Люблю пісні мойого краю, Та не спинюсь на тім лишень: З любов’ю вухо привертаю До братніх на землі пісень (Рильський, І, 1956, 408); // Уживається у знач. тільки-но. Лист Ваш.. не застав мене в Вінниці, через що я, мандруючи по Бессарабії, одібрав його лишень сими днями (Коцюб., III, 1956, 120).
ЛИШЕ́НЬ2, спол., обмежувальний. Уживається у знач. тільки. Колись царі йому [Т. Шевченкові] бажали долі — Труїли душу трутою неволі, Лишень живим не встигли розп’ясти! (Мал., Полудень.., 1960, 94); До неї [сталі] доторкнітеся лишень,. Вона аж заговорить під руками (Шпорта, Запоріжці, 1952, 12).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 505.