ЛО́БУР, я, ч., зневажл. Бездіяльна й ледача людина; лоботряс. — Це ж ті бієвські лобурі, ще старців по ярмарках водять! (Н.-Лев., II, 1956, 375); Поміщик Золотарьов був безжурний гультяй — п’яничка та лобур, завсідник усіх ресторанів та кафе (Смолич, V, 1959, 40); // Уживається як лайливе слово. — Що ти вдієш із таким.. лобурем, таким харцизякою! (Вас., І, 1959, 324); — А вже, а вже ти щось накоїв, лобуре? (Козл., Ю. Крук, 1950, 75).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 536.