ЛОВЕ́ЦЬ, вця́, ч.
1. Той, хто ловить рибу, звіра тощо. На ловця і звір біжить (Укр.. присл.., 1955, 269); Йде ловець, виносе сітку, До землі його рука Нахиля тернову вітку І ладнає сторожка (Щог., Поезії, 1958, 384); — Тигрів п’ятдесят шість [убив].. і двадцять чотири живцем піймав для звіринців.. Ось який це стрілець і ловець (Довж., І, 1958, 101); * Образно. Та хто твої [А. М. Бучми] почислить ролі, Хто оспіває до кінця Мисливця славного у полі, На сцені — людських душ ловця! (Рильський, III, 1961, 91).
2. Те саме, що мисли́вець (у 1 знач.). Ловці шатнули по гаях, Дались на полювання (Граб., І, 1959, 412); Розтеклись ловці по гаю, Полювали цілу днину, Та коли б вже вполювали Хоч на сміх яку пташину! (Л. Укр., І, 1951, 366).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 537.