ЛО́ЖКА, и, ж. Предмет столового прибору, яким набирають рідку або розсипчасту страву. Присунулись гості до миски й почали носити страву з миски до рота, підкладаючи під ложку хліб, щоб не закапати скатірки (Коцюб., І, 1955, 44); Сіли обідати в сінях круг столика. Мовчки сьорбали з ложок і думали — кожен про своє (Головко, І, 1957, 107); // чого і без додатка. Кількість страви, набрана цим предметом. Укинула Пріська ложку каші в рот; не пожувавши, ковтнула (Мирний, III, 1954, 47); Мати з’їла дві-три ложки та й поклала ложку. Страва здалась їй несмачною (Коцюб., І, 1955, 15); // перен., розм. Мала кількість, крапля чого-небудь. Хіба не видно он по тій сумовитій корові, на хребті якої походжає ворона, що Гранчакові діти сидять без ложки молока? (Стельмах, І, 1962, 224).
◊ В ло́жці [води́] не спійма́ти (пійма́ти) кого — про хитру, спритну людину. Сестра її там така, що і в ложці води не піймаєш (Барв., Опов.., 1902, 202); Людина він досвідчена, хитра. Його і в ложці не спіймаєш… Такий, що з піску мотузки суче… (Руд., Остання шабля, 1959, 42).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 540.