Слово "льон" - пояснення

Словник: Словник української мови в 11 томах (СУМ-11)



Тлумачний он-лайн словник української мови «UA-BOOKS.com.ua» об’єднує слова та словосполучення з різних словників.

Слова і словополучення з словника - Словник української мови в 11 томах (СУМ-11)


ЛЬОН, льо́ну, ч., тільки одн.

1. Однорічна або багаторічна трав’яниста технічна рослина, з стебел якої виготовляють волокно, а з насіння — олію. Округи мене то жито половіє, а в житі купка льону голубо цвіте; то ячмінь колоситься (Вовчок, І, 1955, 8); На увесь район Насінням, волокном прекрасний, — Дівчина виростила льон (Шер., Дружбою.., 1954, 21); * Образно. Тихо пливе блакитними річками льон (Коцюб., II, 1955, 227); * У порівн. Кругом Цвітуть, як льон, калюжки переливні (Рильський, І, 1960, 247); // тільки мн. Великі площі цієї рослини, а також самі рослини на них. — В цей день всі ріки на світі стануть отакі [сині]! ..Еге ж, як льони цвітуть? (Гончар, III, 1959, 446).

Бра́ти (вибира́ти) льон — збирати урожай цієї рослини. Поза лісом зелененьким Брала вдова льон дрібненький (Укр.. лір. пісні, 1958, 210); Дівчина брала при долині, Вибирала синьоокий льон (Мал., Серце.., 1959, 106).

∆ Гірськи́й льон — один з видів азбесту; Зозу́лин (зозуля́стий) льон — один з видів моху. Зозулин льон — один з найбільших наших мохів, що нерідко утворює великі подушкоподібні дернини в соснових лісах (Практ. з систем. та морф. рослин, 1955, 66); На взліссі з-під снігу зозулястий льон зеленіє (Горд., II, 1959, 11); Сланки́й льон — сорт льону, стебла якого стеляться по землі. Сланкий льон росте невисоким сланким кущем, має велику кількість коробочок (Техн. культ., 1956, 12).

2. Волокно, що виготовляється з цієї рослини. Жінка забажа льону, щоб на сорочки прясти (Кв.-Осн., II, 1956, 9); * Образно. Ось юнак із чуприною з льону, Це — Никифор Троян (Мас., Сорок.., 1957, 351); * У порівн. Її ніжні, як льон, білі кучерики принадливо в’юнилися навколо голови (Хижняк, Тамара, 1959, 210).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 585.