ЛЮБУВА́ТИ, у́ю, у́єш, недок. 1. неперех., ким, чим, за ким — чим, з кого — чого, на кого — що і без додатка. Те саме, що любува́тися 1. Чоботи розглядали, чобітьми любували (Вовчок, І, 1955, 291); Потоцький любував з пригорка за ладним, огрядним рухом могутньої піхоти (Стар., Облога.., 1961, 37); Після довгого зимнього сну все прокидається, продирає заспані очі й, озирнувшись кругом, любує на землю (Мирний, І, 1949, 367); Ходи, любуй, дивися, прислухайся, Бо незабаром.. Ввійде ріка у береги звичайні (Рильський, І, 1956, 77).
2. перех. Любовно пестити. Він її цілує, він її любує, А на мене, молоду, нагайку готує (Чуб., V, 1874, 393); Стара як обійняла її [панночку], то й з рук не випускає, цілує й милує та любує (Вовчок, І, 1955, 103); Любувала й голубила їх [дітей] (Стеф., І, 1949, 193).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 565.