ЛЮБІ́СІНЬКИЙ1, а, е, розм., рідко. Такий, як і був; однаковісінький. А Лембики, погризшися, уп’ять [знову] Цілісінькі-любісінькі стоять! (Бор., Тв., 1957, 158); На ходу все лапав: не вірилося, що сопілка в нього, та усміхався: — Є, любісінька! Ось у пазусі лежить! (Головко, І, 1957, 131).
◊ Любі́сінький-милі́сінький — цілком здоровий. Поїхав [Максим], кажуть, кудись на ярмарок любісінький-милісінький, а привезли — ледве дише (Мирний, І, 1949, 390).
ЛЮБІ́СІНЬКИЙ2, а, е; розм., рідко. Те саме, що будь-яки́й. Вони полюбили його й готові на кожне слово командира в любісіньку мить кинутися туди, куди він накаже (Ле і Лев., Півд. захід, 1950, 35); — А спитай любісінького пана, хоч дідича, а хоч управителя панського чи економа, і всяк тобі з них скаже, хто воно такий опришок Довбуш (Д. Бедзик, Студ. Води, 1959, 26).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 563.