ЛЮ́ФА, и, ж., рідко. Ствол вогнепальної зброї. Він знає, ..що він нізащо — от нізащо! — не підставить чола під люфу пістолета (Коцюб., І, 1955, 409); Шомполка набивається просто в люфу (Вишня, II, 1956, 199).
ЛЮФА́, и́, ж. Теплолюбна рослина родини гарбузових, молоді плоди якої вживаються в їжу, а із стиглих виготовляють мочалки, літні головні убори тощо. У плодів люфи при їх достиганні вся серцевинна м’якоть пронизана зв’язаною і міцною сіткою дерев’янистих волокон (Колг. енц., І, 1956, 750).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 575.