ЛІРИ́ЧНИЙ, а, е.
1. Стос. до лірики (у 1 знач.). Ліричний поет з нього був би добрий, а до політика не та голова (Л. Укр., V, 1956, 143); До війни капітан був ліричним поетом, майор — драматургом (Ю. Янов., І, 1954, 94); // Який є об’єктом опису в ліриці. Ліричний герой ранніх творів П. Тичини — життєлюб і оптиміст (Рад. літ-во, 1, 1958, 31); Ліричним героєм Рильського є в першу чергу сам поет (Криж., М. Рильський, 1960, 74); // Який є лірикою. Я так люблю наші ліричні пісні (Л. Укр., V, 1956, 73); Ліричні вірші Франка з циклу "Зів’яле листя" стоять на рівні шедеврів світової поезії (Корн., Разом із життям, 1950, 67).
2. Емоційно-забарвлений, хвилюючий. Війна дужче підкреслила в ній [медсестрі Надійці].. риси: силу волі, скромну мужність і ліричну задушевність (Жур., Вечір.., 1958, 263); З великою ліричною теплотою і задушевністю письменник змалював образ сержанта (Вітч., 8, 1958, 137).
Ліри́чний ві́дступ: а) пройнята ліризмом частина художнього твору, яка не має безпосереднього зв’язку з послідовним розвитком сюжету. Автор "Слова" часто виходить за межі описуваної події, перериваючи своє оповідання про похід Ігоря ліричними відступами (Курс іст. укр. літ. мови, І, 1958, 36); б) (перен., жарт.) Відхилення від теми розмови під впливом якого-небудь почуття.
3. Такий, при якому почуття, душевні переживання панують над розумом. Може, у мене справді занадто лірична натура (Л. Укр., V, 1956, 437); В. Сосюрі належить понад два десятки поем, але й вони своїми особливостями підкреслюють саме ліричний характер його світосприймання (Іст. укр. літ., II, 1956, 403).
4. М’яко-співучий, ніжного тембру (про голос співака). Як співала вона своїм чарівним ліричним голосом, що мов сцілющою водою лився в душу! (Думки про театр, 1955, 25); У неї прекрасне ліричне сопрано (Гур., Друзі.., 1959, 52); // Повільний, плавний (про танець і т. ін.). Хоровод "Веснянка" дуже поширений на Україні. Цей здебільшого плавний, ліричний танець виконується дівчатами (Збірник укр. нар. танців, 1957, 3).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 522.