МАНДРУВА́ТИ, у́ю, у́єш, недок.
1. Здійснювати мандрівку. Ось раз, мандруючи з Дрогобича до Борислава, він пригадав собі свого патрона Вольфа (Фр., VIII, 1952, 376); Раз якось навідався до його один італієць, з котрим Гельє, мандруючи, запізнався в Флоренції (Коцюб., III, 1956, 8); Майже два з половиною тисячоліття тому у гирлі Борисфена.. мандрував історик Геродот (Жур., Звич. турботи, 1960, 17); [Йоганна:] Своїм достатком я йому служила і всій його громаді помагала, ., щоб мав гурток прихильних коло себе, мандруючи між людом непривітним (Л. Укр., III, 1952, 162); Вона [Л. Українка] через.. хворобу багато мандрувала (Рильський, III, 1956, 287); // перен. Переноситися думками. Вслухаючись у голос Москви, Михайло щовечора мандрував у свою молодість, у дитинство (Загреб., Європа. Захід, 1961, 180).
2. розм. Іти, їхати. Не знав Троянець ні один, Куди се так вони мандрують, Куди їх мчить Анхизів син (Котл., І, 1952, 113); Застебнувши комір шинелі, я мандрую напівтемними провулочками (Кол., На фронті.., 1959, 21); // жарт. Іти, ходити на незначну відстань. До церкви дзвін, А пан Охрім, Бувало, в шинк мандрує (Г.-Арт., Байки.., 1958, 135); Через тин мандрувала сусідська молодиця (Ле, Ю. Кудря, 1956, 167); // Відправлятися, вирушати в дорогу. Виглянь, голубко, Та поворкуєм, Та посумуєм; Бо я далеко Сю ніч мандрую (Шевч., І, 1963, 87); Микола з товаришами мандрував з села (Н.-Лев., II, 1956, 195).
3. перен. Передаватися (про предмети). І мандрує нова сокира з рук до рук (Фр., IV, 1950, 193); Листівки мандрували від села до села (Д. Бедзик, Дніпро.., 1951, 25).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 618.