МАНДРІ́ВНИ́Й, і́вна́, і́вне́.
1. Який мандрує. Звідусіль чути було постріли, — це якась мандрівна офіцерська дружина вирішила підтримати Тимчасовий уряд (Ю. Янов., II, 1954, 111); Я возив хліб і сіль І людей мандрівних (Воронько, Три покоління, 1950, 9); І знай, що знов прилинуть восени Мандрівні зграї, знову розколишуть Повітря дзвоном, свистом, щебетанням (Рильський, І, 1956, 78); // Який постійно мандрує; бродячий. Дванадцять плащів, перетиканих пурпуром тирським, Дар королеви Альтеї мандрівним співцям златоустим (Фр., XIII, 1954, 316); Мандрівний музика, він об’їздив майже всю країну, зустрічав багатьох людей (Дмит., Розлука, 1957, 47); До містечка заїхав мандрівний театр ліліпутів (Вільде, На порозі, 1955, 56); // Кочовий. Він [прокурор] зробив розгорнений екскурс у давнину, в жахливу історію крадіжок дітей всілякими мандрівними племенами (Ле, Міжгір’я, 1953, 324).
Мандрі́вні́ дяки́ див. дяк.
∆ Мандрі́вні́ вогні́ — те саме, що Блука́ючі вогні́ (див. блука́ючий); Мандрі́вні́ зо́рі — зорі, що рухаються не по сталій орбіті.
2. Заповнений мандрами. Змалку почалося мандрівне життя маленьких княжичів Данилка і Василька (Хижняк, Д. Галицький, 1958, 85); Промайнули Юнацькі весни мандрівні (Воронько, Славен мир, 1950, 117).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 618.