МАНДРІ́ВНИ́К, і́вника́, ч. Той, хто мандрує; подорожній, подорожанин. Мандрівник не міг користатись з них [дзигарів], бо були дуже здорові й тяжкі (Коцюб., III, 1956, 8); Пастухи сидять, а до них мандрівник з темряви наближається (Вас., Вибр., 1954, 51); // Людина, що за характером своєї діяльності мусить часто мандрувати. Центральну Азію вперше дослідив у другій половині XIX століття видатний російський мандрівник Микола Михайлович Пржевальський (Фіз. геогр.., 6, 1957, 69); Добре було б стати великим мандрівником і відкрити, наприклад, ще якусь землю (Сміл., Сашко, 1957, 21); * Образно. Сонце, той ясний і непохибний небесний мандрівник, давно вже перестало бути керманичем моєї земної мандрівки (Фр., II, 1950, 92).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 618.