МА́ЯТНИК, а, ч.
1. Стрижень, який верхнім кінцем прикріплений до нерухомої точки й рівномірно коливається. В світлиці не було нікого. Тільки маятник здорового годинника нешвидко й з повагою цокав (Н.-Лев., III, 1958, 38); На стіні цокали годинники. Годинників було багато, різних за розміром, з різними маятниками. Маятники заважали один одному відмінністю своїх ритмів (Довж., І, 1958, 440); Маятник Фуко; * У порівн. Солдат походжав біля мосту, як маятник, туди й назад, наспівуючи якийсь марш у такт своєї ходи (Ле, Клен. лист, 1960, 73); Сосни шуміли, розгойдувались, як маятники (Ю. Бедзик, Полки.., 1959, 324).
2. Колісце, що регулює хід годинника.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 659.