МЕ́СНИЦЬКИЙ, а, е.
1. Прикм. до ме́сник. Збиралися не раз над Бориславом, Дрогобичем, Львовом бурі месницьких народних повстань (Рад. Укр., 19.ІІ 1964, 2); Йшли [партизани] по месницьких давніх стежках (Воронько, Мирний неспокій, 1960, 134); // Належний месникові. А горда пісня прославляла Денними чарами вночі І наші радісні орала, І наші месницькі мечі (Рильський, II, 1960, 310); // Який складається з месників. Ув’язнені тюремних стін, Що їх врятовано з неволі, Вступають в месницький загін (Шер., Генерал Орленко, 1948, 33).
2. Сповнений почуття помсти. Ніщо у житті не лякало Івана, Лиш месницький вогник поблимував з віч. Убив свою пані, убив свого пана, Маєток спалив і подався на Січ (Шпорта, Вибр., 1958, 494); Гнів гайдамацький повстанський Месницьким кличем йде крізь важкі лихоліття (Забашта, Пісня.., 1961, 32).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 682.