МЕ́ТКА, и, ж., розм.
1. Нанизаний на нитку, дріт і т. ін. ряд чого-небудь (переважно риби); низка. А то хто суне від Псла та з малою меткою окунів у руках? (Мирний, IV, 1955, 207).
2. Гурт, зграя (про собак). Мов переднє військо, бігла Дичина чудна юрбою, Дикі вепрі та олені, — Мчала вслід собача метка (Л. Укр., IV, 1954, 169); // перен. Багато кого-, чого-небудь. Метка грудок помчалася навздогінці йому. Одна улучила якраз у спину (Мирний, IV, 1955, 81); У старшого нема дітей, а у меншого ціла метка — аж п’ятірко! (Барв., Опов.., 1902, 130).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 690.