МИ́ШАЧИЙ, а, е.
1. Прикм. до ми́ша. Коса з мишачий хвостик теліпалась з-під високої дуже шапки з вуглами та з китицями (Кв.-Осн., II, 1956, 232); Поблід панич, скулився, очі втупив у землю, рад би, бачиться, залізти в мишачу дірку, та ба, годі! (Фр., IV, 1950, 270); — Думки твої точнісінько, як у тієї миші, що вважає, дурна, наче солонину в мишоловці для її мишачого сніданку покладено (Мур., Бук. повість, 1959, 17); // Який складається з мишей. Але ж військо те, одначе, Мишаче, а не козаче (Перв., Казка.., 1958, 28); // Такий, як у миші; який нагадує мишу. — Уп’яв [пан] у мене свої манюсінькі мишачі очі з-під настовбурчених рудих брів — я так і обімліла (Мирний, III, 1954, 163); Наталя байдуже і дуже уважно розливала чай, її маленькі, мишачі вуха помітно горіли й здавались пом’ятими (Горький, Діло Артам., перекл. за ред. Варкентін, 1950, 62); — Хай же знають вони, що таке важить у руській землі товариство. А вже як на те пішло, щоб умирати, то нікому з них не доведеться так умирати! Нікому! Не стане у них на те їх мишачої натури (Довж., І, 1958, 259).
∆ Ми́шачий горо́шок — багатолітня трав’яниста рослина родини бобових; різновид вики.
◊ Ми́шача душа́ — полохлива людина, здатна на підлі вчинки. Великий Докучаєв!.. Мишачі душі з департаментів, скупі й лякливі, приборкували твої крила! (Рудь, Гомін.., 1959, 112).
2. у знач. ім. ми́шачі, чих, мн. Найбільша родина ряду гризунів, до якої належать миші та пацюки.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 723.